У середмісті української столиці вперше з моменту повномасштабного російського вторгнення відбулася публічна правозахисна акція — Марш жінок. Ця подія, яка до 2022 року була незмінною традицією 8 березня, цьогоріч набула принципово нового звучання. Організаторки та учасниці акції зібралися не лише, щоб нагадати про ґендерну рівність, а й щоб акцентувати на ролі жінки в умовах війни, проблемах військовослужбовиць та необхідності ратифікації й імплементації міжнародних правових норм.
Подія пройшла в умовах посилених заходів безпеки. Місце проведення було оточене представниками поліції діалогу та правоохоронцями, а учасницям заздалегідь нагадали про алгоритм дій у разі оголошення повітряної тривоги. Незважаючи на воєнний стан, який обмежує масові зібрання, організаторам вдалося узгодити формат акції, що підкреслює збереження демократичних свобод в Україні навіть під час екзистенційної загрози з боку автократичного сусіда.
## Нові виклики: від Стамбульської конвенції до форми для захисниць
Тональність цьогорічного маршу кардинально відрізнялася від довоєнних перформансів. Якщо раніше ключовою вимогою була ратифікація Стамбульської конвенції (яку Україна офіційно затвердила влітку 2022 року, виконавши одну з головних євроінтеграційних вимог), то тепер на плакатах активісток з’явилися гасла, продиктовані реаліями фронту. Учасниці вимагали належного забезпечення жінок у Збройних силах, зокрема впровадження анатомічної жіночої форми, бронежилетів та засобів гігієни, а також рівних можливостей для кар’єрного зростання у військових структурах.
Окремим і, мабуть, найболючішим наративом стала тема полонених. Жінки — матері, дружини та сестри військовополонених — вийшли з нагадуванням про необхідність активізації процесів обміну. У натовпі можна було побачити плакати із закликами звільнити захисниць Маріуполя та інших окупованих територій, які досі утримуються в російських в’язницях порушуючи Женевські конвенції. Це перетворило правозахисну акцію на потужний голос солідарності з тими, хто зараз позбавлений свободи.
Також піднімалися питання економічної стабільності. Війна поглибила ґендерний розрив в оплаті праці та збільшила навантаження на жінок, які часто змушені самотужки утримувати сім’ї, поєднувати роботу з волонтерством та доглядом за дітьми чи пораненими родичами. Активістки наголошували: відновлення країни неможливе без врахування жіночої перспективи та реального, а не декларативного рівноправ’я у прийнятті державних рішень.
## Історичний контекст та трансформація смислів
Повернення Маршу жінок на вулиці Києва є знаковим етапом у процесі переосмислення 8 Березня в українському суспільстві. Довгий час ця дата асоціювалася виключно з радянським наративом «свята краси, весни та ніжності», що фактично нівелювало його первісний правозахисний зміст. Історично Міжнародний жіночий день виник на початку XX століття як день солідарності трудящих жінок у боротьбі за рівні права та емансипацію. Рушійною силою тоді стали суфражистки, які вимагали скорочення робочого дня, однакової з чоловіками оплати праці та виборчого права.
У Радянському Союзі політичний аспект свята поступово вихолостили, перетворивши його на день ритуального дарування квітів колегам та родичкам. Протягом останнього десятиліття в Україні триває активний процес повернення до першоджерел: 8 Березня знову стає днем боротьби за права людини. Повномасштабна війна лише прискорила цю трансформацію. Образ жінки-берегині, яка пасивно чекає, змінився образом жінки-діячки: волонтерки, військової, парамедика, дипломатки.
Проведення маршу під час війни також слугує сигналом для міжнародної спільноти. Це демонстрація того, що українське суспільство продовжує функціонувати на засадах права та свободи слова, на відміну від країни-агресора, де подібні акції неможливі в принципі. Повернення публічної дискусії на вулиці міста свідчить про зрілість громадянського суспільства, яке навіть під обстрілами знаходить сили відстоювати європейські цінності та права кожного громадянина.