Джерело: unian.ua
Курська наступальна операція дає те, чого Україна потребувала – стратегічне перезавантаження, вважає Коен.
Усі війни мають простий стратегічний сюжет. Як у випадку з Другою світовою війною, так і у війні за Вʼєтнам були свої слогани. Аудиторії – як вітчизняній, так і зарубіжній – розповідали про основні принципи плану перемоги у війні, особливо в умовах її затягування.
І саме такого простого для сприйняття плану Україні бракувало протягом останнього року. Через два з половиною роки від початку повномасштабної війни Київ відчайдушно потребує власного слогану. Тепер у нього є шанс його отримати, пише у колонці для Foreign Policy директор Програми стратегії та доктрини проекту “Повітряні сили” корпорації Rand Рафаель С. Коен.
“Протягом першого року війни Україна була прямолінійним протагоністом. Президент України Володимир Зеленський був малоймовірним героєм, але як тільки Росія напала, він став лідером війни. Його знаменита відповідь, коли Сполучені Штати запропонували евакуювати його з Києва – “Мені потрібні боєприпаси, а не таксі” – не могла б бути кращою, навіть якби її написав голлівудський сценарист. Але не менш важливим, ніж меседжі, було те, що Україна також мала чітку – і водночас просту – теорію того, як вона виграє війну. По-перше, вона зупинила російський наступ на Київ. Потім вона розбила російські війська навколо Харкова і повернула собі Херсон”, – йдеться у матеріалі.
В міру надходження в Україну зброї західного виробництва, очікувалося, що контрнаступ навесні 2023 року щонайменше відтіснить Росію ближче до її кордонів, якщо не завершить війну повністю. Але цей останній крок так і не відбувся, не в останню чергу тому, що місяці вагань Заходу щодо надання критично важливого озброєння, такого як танки і літаки, дали Росії час, необхідний для завершення масштабних укріплень уздовж фронту.
“Коли контрнаступ 2023 року пішов на спад, Київ втратив більше, ніж війська і техніку. Він також втратив переконливий аргумент щодо того, як він має намір перемогти. Відсутність переконливого наративу була для Києва не лише піар-викликом, вона також ставила під загрозу майбутню західну військову допомогу. Західні спостерігачі дедалі частіше бачили Україну втягнутою у затяжну війну на виснаження проти більшої і потужнішої Росії – що також стало новою сюжетною лінією Кремля після того, як перша сюжетна лінія (швидкий розпад Києва і встановлення російського сатрапа) була викрита як ілюзорна”, – продовжив Коен.
Після цього Захід вважав, що це була війна, яку Україна, швидше за все, не зможе виграти. Цей наратив, у свою чергу, підживлював зростаючий скептицизм у Вашингтоні та інших західних столицях щодо того, чи військова допомога Україні все ще є гарною інвестицією.
Можливо, звинувачення в тому, що російсько-українська війна зайшла в глухий кут, ніколи не було абсолютно точним. У той час як значна частина уваги західних ЗМІ була зосереджена на стагнації на фронті, Україна відзначила низку менш помітних, але, можливо, не менш важливих досягнень, включаючи витіснення колись хваленого Чорноморського флоту Росії з кримських портів і західної частини Чорного моря. Це значний подвиг для країни, яка не має військово-морського флоту.
Крім того, відсутність українського військового прогресу принаймні частково пояснюється багатомісячним призупиненням поставок американської та європейської допомоги, а також суворими червоними лініями, що обмежують використання будь-якої західної зброї для атак на аеродроми, бази та інші військові об’єкти на російській території.
“Такі затримки, деякі з яких тривають і сьогодні, означали, що Україна ризикувала загрузнути у своєрідних стратегічних сипучих пісках. Щоб отримати більше військової допомоги, вона повинна була довести, що має шанси на перемогу, продемонструвавши значні результати на полі бою – але зробити це потрібно було, не порушуючи суворих обмежень на використання американської та іншої західної зброї. Водночас, значні перемоги на полі бою, особливо проти російської армії, яка навчалася і переозброювалася, вимагали ще більш значних постачань західної військової допомоги і ще більш зухвалої тактики. Україна опинилася перед порочною дилемою “курки і яйця”, яка не вела ні до чого хорошого”, – пише автор.
І раптом Україна розпочинає операцію в Курській області. Хоча цей контрнаступ став несподіванкою для багатьох, включно з посадовцями Міністерства оборони США, він має цілковитий сенс.
“Зрештою, Україні потрібно було зробити щось велике. Їй потрібно було показати, що хоча російська армія може бути величезною, вона все ще нерівномірна і, подекуди, крихка. Україна також довела, що, незважаючи на заламування рук Заходу і, особливо, США щодо загроз ядерної ескалації, які з самого початку характеризували меседжі Кремля про війну, Путін не так вже й прагне використовувати свій ядерний арсенал, як це випливає з цих меседжів, з багатьох причин. Отже, ці погрози не повинні бути причиною для Сполучених Штатів накладати суворі обмеження на звичайні військові операції України. Іншими словами, Україні потрібно було зробити щось гучне і показати – ще раз – що вона може перемогти”, – пояснює Коен.
Крім цього, Україні потрібно було дати хороші новини після років руйнувань і кровопролиття і власному населенню.
“Курська наступальна операція дає українцям те, чого вони потребували – стратегічне перезавантаження”, – наголошується в статті.
Але хоча наступ на Курськ – це перший крок, Україні доведеться запропонувати більше, якщо вона хоче зберегти той імпульс, яким вона зараз користується. Можливо, найголовніше – їй потрібно знайти нову стратегічну лінію поведінки, вважає фахівець.
“Українським лідерам необхідно переконати як своїх виборців усередині країни, так і прихильників за кордоном у тому, що в них є план перемоги у війні. Судячи з дій України, нове, поки що не сформульоване стратегічне гасло країни, схоже, складається з трьох відносно чітко визначених частин: вижити, завдати удару і захопити. Перша – вижити – зосереджена на тому, щоб протистояти каральним атакам Росії на українську енергетичну інфраструктуру і зупинити наступ Росії, що повільно просувається на Донбасі. Друга – завдати удару по військових і промислових об’єктах у глибині Росії, щоб не тільки послабити російський військовий потенціал, а й збільшити економічні та політичні витрати війни для путінського режиму. Третя й остання частина – розділ “Захопити”, в який вписується “Курськ”. Ця операція підкреслює захоплення російської території вздовж кордону, імовірно, як як буфера для захисту української території від російської агресії, так і як потенційного козиря надалі”, – вважає Рафаель С. Коен.
Зрештою всі три елементи є необхідними, але, найімовірніше, недостатніми для побудови нової теорії перемоги для України, пише автор. Безсумнівно, це посилить тиск на Москву, але самі по собі ці елементи , ймовірно, не дадуть змоги Україні повернути втрачені території, адже Росія продовжує наступати на сході України, незважаючи на український наступ на Курськ.
Майбутні удари і захоплення територій противника також не дозволять різко посилити внутрішній тиск на Путіна до такої міри, щоб він припинив війну.
“Більшість українських аналітиків, з якими я розмовляв, визнали, що більшість росіян, особливо тих, хто має вплив на путінську автократію, просто не настільки хвилює Курськ, щоб змусити Путіна відмовитися від своїх військових цілей. Таким чином, залишається питання про те, яким може бути наступний і останній елемент теорії перемоги України, якщо він взагалі існує. По суті, в України є два основні варіанти – здатися або змиритися. У першому випадку вона може сподіватися, що зростаючий тиск на режим Путіна в кінцевому підсумку призведе до того, що він впаде під власною вагою”, – йдеться у тексті.
Але ставка на крах Путіна аж ніяк не гарантована, і навіть у цьому випадку не обов’язково, що той, хто прийде після кремлівського диктатора , припинить війну.
Як альтернатива – Україна може домагатися врегулювання конфлікту. Посилюючи біль для путінського режиму за допомогою Курської наступальної операції і продовжуючи завдавати глибоких ударів по російській інфраструктурі, Україна може чинити тиск на Путіна, щоб той змінив свій розрахунок витрат і вигод і відступив від своїх максималістських вимог. Тоді Київ зможе обміняти захоплену російську територію на захоплену Росією українську територію.
“У деяких відношеннях цей підхід здається простішим. Україна вже завдала Росії значних збитків і майже напевно зможе їх збільшити, особливо якщо Захід зніме обмеження на використання її зброї та інші “червоні лінії”. “Курськ” також продемонстрував, що Україна може захопити російську територію. Питання в тому, чи зможе вона захопити достатньо території і, що не менш важливо, утримати її, щоб домогтися достатнього впливу для повернення всієї окупованої Росією України”, – додав Коен.
Зрештою, Україні належить вибрати, що стане девізом її війни – виживання-удар-зміна-придушення чи виживання-удар-зміна-врегулювання.
“А можливо, це щось зовсім інше. Зрештою, саме українці несуть основний тягар цієї війни. І тоді прихильники України в США та в усьому світі повинні будуть надати їй ресурси та політичний простір для того, щоб зробити цей сюжет реальністю. Хороша новина полягає в тому, що основна ідея сюжету – сучасний Давид б’ється з Голіафом у битві між ліберальними демократіями та об’єднавшимся блоком реваншистських автократій – залишається такою самою ж переконливою, як і раніше”, – продовжив автор.
Але наближаються президентські вибори у США, на додачу до цього зʼявляється дедалі більших викликів по всьому світу. І керівництво України має розповісти своїм партнерам і союзникам – а також своїй власній громадськості – про те, як воно переможе.
“Якщо не заради Заходу, то вже точно заради самих українців”, – резюмував Рафаель С. Коен.
Війна в Україні: це варто знати
Захисники України змогли відновити позиції в декількох місцях на сході – у Нью-Йорку, Неліпівці Донецької області та біля Липців Харківської області. Тим часом ворог просунувся біля Піщаного, Стельмахівки, Гірника, в Калинівці, Лисівці та Галицинівці.
Загалом від початку доби, 5 вересня, станом на 22:00 на фронті відбулося понад 150 бойових зіткнень. Найгарячішим напрямком залишається Покровський.