Оксана переїхала до столиці п’ять років тому. Коли шукала житло, друзі попередили: тільки не Троєщина. Чому саме цей район київляни називають найгіршим? Розбираємося в стереотипах та реальності масиву, який став синонімом проблемних околиць.
Історія репутації: як Троєщина стала антигероєм столиці
Троєщина виникла в 1960-х як робітниче передмістя. Будували швидко, про комфорт думали в останню чергу. Панельні багатоповерхівки росли як гриби після дощу, а інфраструктура відставала на десятиліття.
Віктор Коваленко, історик-краєзнавець, пояснює: “Радянська влада селила сюди працівників заводів. Давали квартири швидко, але якість будівництва була жахливою. Стіни тонкі, планування незручне, комунікації через одне місце”.
До 1990-х район перетворився на густонаселене гетто. Понад 300 тисяч людей на обмеженій території. Це більше, ніж населення Полтави чи Чернігова. Злочинність розквітла саме тут. У нульових Троєщина стабільно лідирувала в статистиці крадіжок та грабежів.
Дмитро Сидоренко, який працював дільничним на масиві в 2005-2012 роках, згадує: “Були райони, куди навіть ми з напарником заходили з острахом. Особливо вечорами біля недобудов та гаражних кооперативів”.
Транспортний колапс: коли дорога до роботи забирає життя
Найбільша біль троєщинців — дорога до центру. Одне метро на весь масив. Станція “Червоний хутір” відкрилася лише у 2013-му, до того люди їхали автобусами через весь Київ.
Ірина Мельник щодня витрачає три години на дорогу: “Виходжу о сьомій ранку, до офісу на Хрещатику добираюся о дев’ятій. Увечері те саме. Метро забите, автобуси переповнені”.
За даними київського Центру транспортної стратегії, середній час у дорозі для троєщинця — 68 хвилин в один бік. Це майже 14 годин на тиждень. Два робочі дні просто згорають у заторах та переповненому метро.
Проспект Маяковського перетворюється на автобан щоранку. Три смуги в кожен бік не рятують. Машини стоять по півгодини біля кожного світлофора. Київська влада обіцяла нову гілку метро ще з 2008-го. Обіцяє досі.
Інфраструктура: де закінчується цивілізація
Лікарні на Троєщині є, але вибору немає. Одна поліклініка на 50 тисяч прикріплених. Черги починаються о шостій ранку. До спеціаліста потрапити можна через місяць, якщо пощастить.
Світлана Бондаренко, терапевт місцевої поліклініки, розповідає: “Приймаю по 40 пацієнтів за зміну. На кожного максимум 10 хвилин. Нормально обстежити неможливо”.
Школи переповнені вдвічі. Класи по 35-40 учнів — норма. Вчителі працюють у дві зміни, діти сидять по троє за партами. Дитячих майданчиків катастрофічно не вистачає. Ті, що є, зламані та небезпечні.
Магазинів повно, але це переважно мережеві супермаркети та базари. Якісних кафе, ресторанів, культурних просторів — одиниці. Молодь їде розважатися на Поділ чи Печерськ. Парків майже немає. Урочище Жуків острів — єдина зелена зона, але туди треба йти пів години.
Чому люди все одно живуть тут
Ціни на нерухомість — головна причина. Однокімнатна квартира на Троєщині коштує 30-35 тисяч доларів. Така сама на Оболоні або Позняках — 50-60 тисяч. Для багатьох це єдиний шанс купити власне житло.
Андрій Ткаченко, ріелтор з 15-річним досвідом, пояснює: “Троєщину беруть молоді сім’ї, студенти, приїжджі. Хтось розглядає як тимчасовий варіант, але потім застряє. Продати складно, переїхати далі нема на що”.
Соціальні зв’язки теж тримають. Люди живуть тут десятиліттями, обростають знайомими, звикають. Діти ходять в місцеву школу, батьки на пенсії сидять біля під’їзду. Ламати цей устрій страшно.
Деякі троєщинці навіть захищають свій район. Кажуть, що стереотипи застарілі, а насправді все нормально. Мовляв, злочинність впала, магазини є, метро дісталися.
Справедливості ради, Троєщина потроху цивілізується. Нові ЖК виростають із сучасною інфраструктурою. Поліція працює краще. Камери на вулицях, регулярні патрулі, швидке реагування. Злочинність впала вдвічі порівняно з нульовими.
Але системні проблеми залишаються. Метро одне, лікарні переповнені, школи тріщать по швах. Без масштабних інвестицій Троєщина назавжди залишиться найгіршим районом Києва на думку киян. Репутація тримається на реальних проблемах, які влада ігнорує десятиліттями.