У серці столиці, під сяйвом хрестів Михайлівського Золотоверхого монастиря, Київ та вся Україна проводжають в останню путь знакову постать сучасної історії — почесного Патріарха Філарета. Атмосфера навколо собору сповнена урочистої тиші, яку порушує лише розмірений передзвін та стримані розмови вірян, що вишикувалися у довгу чергу, аби віддати шану людині, котра присвятила життя боротьбі за українську церковну незалежність.
Сьогоднішнє прощання стало символом об’єднання: до труни підходять не лише архієреї Православної церкви України, а й представники інших конфесій, державні діячі, військові та тисячі пересічних громадян. Для багатьох із них Філарет залишається не просто церковним ієрархом, а уособленням цілої епохи — складної, суперечливої, але невідворотно спрямованої на утвердження державності.
## Будівничий церкви під час історичного зламу
Постать владики Філарета (в миру — Михайла Денисенка) неможливо розглядати у відриві від тектонічних зрушень, через які пройшла Україна в останні пів століття. Його біографія нагадує гостросюжетний історичний роман. Виходець із Донеччини, він зробив блискучу кар’єру в межах Російської православної церкви, ставши одним із найвпливовіших ієрархів радянської доби та навіть реальним претендентом на московський патріарший престол.
Проте саме його рішення на початку 1990-х років кардинально змінило релігійну мапу Східної Європи. Зробивши ставку на автокефалію після проголошення незалежності України, він пішов на відкритий конфлікт із Москвою. Це коштувало йому анафеми з боку РПЦ, яку він ігнорував із притаманною йому непохитністю, будуючи Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП) фактично з нуля.
Десятиліттями Філарет залишався головним опонентом російського релігійного впливу, переконуючи суспільство в простій, але фундаментальній аксіомі: «В незалежній державі має бути незалежна церква». Саме його наполегливість та розбудова структури УПЦ КП стали тим фундаментом, на якому згодом постав процес отримання Томосу про автокефалію.
## Спадщина, суперечки та вічність
В останні роки стосунки почесного Патріарха з офіційним керівництвом Православної церкви України, яку очолив його учень митрополит Епіфаній, були непростими. Прагнення Філарета зберегти вплив та відновити структуру ліквідованого Київського патріархату призвело до гучних публічних дискусій та певного охолодження відносин із Вселенським православ’ям. Проте сьогодні, у стінах Михайлівського собору — колиски духовного відродження України — ці розбіжності відійшли на другий план перед величчю моменту.
Прощання у Михайлівському, а не у Володимирському соборі, який довгий час був резиденцією Філарета, має глибокий символізм. Це жест примирення та визнання його беззаперечної ролі як «батька» сучасної української автокефалії. Історики ще довго сперечатимуться про нюанси його рішень, методи управління та жорсткий характер, але заперечити масштаб його особистості неможливо.
Церемонія прощання триває кілька годин. Люди несуть квіти, здебільшого червоні троянди та білі лілеї, вклоняючись ієрарху, який став Героєм України ще за життя. З відходом Філарета завершується довгий і важливий розділ в історії українського православ’я — етап боротьби за саме право на існування, який поступився місцем етапу визнання та розбудови. Поховають Патріарха, згідно з його заповітом та церковною традицією, на території святині, якій він віддав роки служіння, а його ім’я назавжди залишиться вписаним у літопис боротьби за духовну свободу України.